Останній рейд Героя України Миколи Микитюка

Останній рейд Героя України Миколи Микитюка

12 травня йому виповнилося б 25...

Не пощастило нашому народу,

Дав Бог сусідів. ласих до нашесть,

Забрали все – і землю, і свободу,

Тепер забрати можуть вже і честь

(Ліна Костенко)

Із середини вересня 2015 року лейтенант Микола Микитюк почав набирати солдат у свій взвод у складі першого штурмового батальйону швидкого реагування 30-ої мехбригади. Він зустрічав їх із широко відкритою душею та оптимістичним настроєм. Два місяці тренувань на полігоні «Широкий Лан» згуртували таких різних хлопців, та і зусилля командира не були марними – солдати поважали один-одного і шанували свого взводного.

Знаючи із боїв 2014 року, що ворог — цинічний, підступний і хитрий.молодий командир щоденно черпав з інтернету щось новеньке про мінування, розвідку та багато іншого, що могло пригодитись в боях, а тоді відпрацьовував це із своїми бійцями.19січня Микола подзвонив додому: »Мені комбат підписав заяву на відпустку із 20, завтра виїжджатиму. Так хочеться мандарин…» Так багато планувалось зробитиу дні відпустки. але наступний день зламав усі плани.

Батальйон виступає в зону АТО – прийшов приказ командування… Нікому не було діла, що взвод недоукомплектований, що замість 3-х БТР-ів, лишень 2, та і ті «на ладан дишуть». Та Микола не втрачав оптимізму і усміхаючись, примовляв: «Все буде добре, пацани!»-- і хлопці готові були розділяти зі своїм командиром всі випробування. Вони вірили – молитви батьків, дружин, дітей та всіх щирих українців оберігатимуть їх від найгіршого.

«Ми будемо в третій лінії оборони», — заспокоював Коля своїх рідних. А вже 23 січня «вигрузка» і зразу ж — на допомогу бійцям у Пісках. 24 січня – взвод Микитюканаправили в село поблизу Авдіївки. Раптом командирську БМП підкинув сильний вибух. На броні було 8 бійців – троє із криком повалились на узбіччя – поранені, інші – контужені. Тримаючись за голову руками, Микола поліз до водія: чи живий? Серця солдат пронизав біль першої втрати,-- вже ніхто не мав впевненості у завтрашньому дні. Слова командира вивели бійців із шокового стану: «Ми будемо жити. Все буде добре, хлопці.»

Миколин взвод. доба за добою, спішив на допомогу захисникам під Міусом, Чорнухіним.Хлопці, зморені втомою і холодом, забули про тепло, одяг, їжу, нічліг – вони ніби завмерли із середини, не боячись ні осколків, ні куль. 28 січня вся рота здійснювала прикриття відходу частин з-під Вуглегірська, там було поранено комроти і Микола взяв командування ротою на себе, поранення отрималиі де-кілька солдатів взводу. Вдень 29 січня комбат приказав підтримати бійцями роти опорні пункти Чорнухіне, а Миколі – відібрати 14 солдат і вирушити під с.Рідкодуб на блок-пост «Балу». І хоч вони були послані на 3 години, всі розуміли, що ніхто не зможе виїхати звідти. Познайомившись із командиром блок-посту А. Шевченко (Шева), Микола наказав своїм бійцям зайняти місця у різних рядах окопів, а сам командував бійцями 128і своїми у верхньому ряді укріплень. Якраз у цей час бійці захопили ворожий танк і так, як наші всі були знищені, цьому танку приготували місце у верхньому ряді, для захисту наших позицій. Бійців обстрілювали зі всіх видів зброї та техніки… «Якщо є в світі десь пекло, — то це бої на «Балу», — говорили солдати. Не підвозили хлопцям ні сухпайків, ні теплих речей, ні води – ділилися з ними, чим могли, хлопці із 128 бригади. Місячи болото окопу, Микола сипав жартами та усміхався, підтримуючи бійців, але новий день приніс нові проблеми. 30 січня за 4кмвід них потрапили у засідку наші бійці, — багато поранених.

Микола із двома своїми бійцями під зливою смертоносного металу знову і знову повертались за пораненими. В цей же час був пораненийі корегувальник вогню. «Миколо, ти після Академії, ти зможеш, корегуй!» З усією відповідальністю взявся за справу: перевірив мінне поле, облаштував спостережний пункт. А вночі 31 січня знову на «Щасливому» (так назвали БМП) вивозили поранених. Сміливість, мужність, витривалість молодого офіцера вражали бійців, а ще його толерантність, добротаі турботливе ставлення до підлеглих робили свою справу – Миколу поважали всі. Він зумів спокійно, де-кількома реченнями підняти бойовий дух шістьох танкістів, які до цього вже кілька днів не вилазили із бліндажа.

Із 1 лютого обстріли їх позицій почастішали, все частіше блок-пост атакували танки із піхотою… Всі атаки були відбиті не без допомого нашої артилерії… Від «клятої» погоди солдати почали хворіти; сильний грип, кашель не оминули і Миколу.Навіть гарячого чаю не мали хлопці, ане то ліків, а в бліндажі все вологе і холодне…

Другого лютого Микола востаннє подзвонив батькам (лиш на 5 хвилин). А 6 лютого після ранкового бою знову збирались їхати вивозити поранених, водій БМП Вітя Черевко готував «Щасливого», а Микола пішов по окопу, перевіряючи позиції своїх бійців, одночасно спілкуючись по рації із хлопцями з інших окопів. Підійшов до вінничан – Саши Черепанова та Дмитра Дубка. Останній показав автомат: «Заклинив!» Миколапослав бійця у бліндаж вибрати справний, а сам присів із Сашею вокопі. «Синок»--так він називав на сім років старшого доброзичливого Сашу. Коли Дубок повернувся,- не повірив своїм очам: солдати несли вбитого командира і сильно контуженого Сашка.Довго ще звинувачував себе у смерті командира Дмитро Дубок.

Не тужи, солдате, нема твоєї вини!

Винні ті, хто покликав на нашу Землю війну, винні ЛНР та ДНР, винні всі, хто і зараз готовий вбивати всіх щирих українців, хто готовий і зараз вчепитися у горло тим, що за них пролив свою кров, винні загарбники, що в своїй «Рассєї» крутять бравурно пісню «Хотят лі русскієвойни», а самі тонами смертоносного металу нищать цвіт України!

Зі слів бойових побратимів загиблого

Героя України Миколи Микитюка

написано Галиною Микитюк