Стоматологія
Друк на футболках і чашках

СИМОН ПЕТЛЮРА

СИМОН ПЕТЛЮРА

До 25-річчя незалежності України: ЛЮДИ СВОБОДИ

СИМОН ПЕТЛЮРА

У плеяді видатних діячів українського національно-визвольного руху XX ст. одне з провідних місць займає Симон Васильович Петлюра. Комуністична пропаганда прагнула дискредитувати не тільки видатного діяча, а й саму українську ідею, уособленням якої був Головний отаман.

Симон Петлюра народився 23 (10) травня 1879 року в Полтаві. Рідній Полтаві Симон віддав 23 роки свого життя. Там пройшло його дитинство, там отримав він початкову освіту в церковно-парафіяльній школі і бурсі, там з 1895 р. навчався в духовній семінарії.

Симон Петлюра почав політичну кар'єру як представник соціалістичного руху, поширеного в той час в Європі і Російської імперії. Велике значення для формування його світогляду мало вступ в 1900 р. до Революційної української партії (РУП), першої в XX столітті проголосила гасло української державності.

Після створення в 1905 р. Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що виділилася з РУП, С.Петлюра став одним із активних її діячів.

Важливим етапом у формуванні його поглядів на визвольний рух був московський період. Разом з іншими українцями Москви Петлюра взяв участь в організації товариства «Кобзар», а в 1911-1912 рр. спільно з О.Саліковскім заснував і почав редагувати газету «Украинская жизнь».

Під час Першої світової війни С.Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова діяльність дала йому можливість бувати в прифронтовій смузі і вести політичну роботу серед українців.

Лютнева революція 1917 р. застала Петлюру на Західному фронті, в Білорусії. Із розгортанням національно-визвольного руху в Україні він відразу занурився у вир подій, що визначали долю країни, і незабаром увійшов до кола провідних фігур тодішнього українського політикуму.

Як повноважний представник Українського військового комітету Західного фронту він прибув у травні 1917 р. в Київ і взяв активну участь в роботі I Всеукраїнського військового з'їзду. Після II Всеукраїнського військового з'їзду Український генеральний військовий комітет очолив С.Петлюра. Після проголошення I Універсалу Центральної Ради (10 червня 1917 р.) і створення першого українського уряду — Генерального секретаріату на чолі з Володимиром Винниченком, С.Петлюра був призначений секретарем у військових справах.

В умовах, що фактично почалася українсько-більшовицька війна, С.Петлюра доклав чимало зусиль для організації військ, здатних протистояти ворогові. У кінці грудня 1917 року, в результаті конфлікту із В.Винниченком по ряду принципових питань, С.Петлюра вийшов з уряду, в найвідповідальніший момент української визвольної боротьби залишивши посаду військового секретаря. Ця відставка була непоправною помилкою, негативно вплинула на розвиток подальших подій.

Однією з безперечних заслуг С.Петлюри стало створення за його ініціативою Гайдамацького коша Слобідської України, який зіграв вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради в 1918 році.

Після підписання Берестейських угод між УНР і Антантою Центральна Рада повернулася на початку березня 1918 року в Київ. Разом зі своїми гайдамаками вступив в столицю і С.Петлюра. Проте, з різних причинвін незабаром відійшов від військових справ.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. С.Петлюра відмовився співпрацювати з урядом П.Скоропадського і, за порадою давніх товаришів по революційній діяльності, очолив за гетьманату Всеукраїнський земський союз. Опозиційно налаштований до влади, С.Петлюра піддавав гострій критиці діяльність гетьманського уряду з різних питань внутрішньої і зовнішньої політики. На початку липня 1918 р. він був заарештований і ув'язнений на чотири місяці.

Його звільнення збіглося з двома подіями: виданням федеральної Грамоти П.Скоропадського і, як відповідь на цей крок — освітою Директорії, керівного органу антигетьманського повстання на чолі із В.Винниченком. С.Петлюра увійшов до її складу як Головний отаман військ УНР. Виїхавши одразу після звільнення в Білу Церкву і очоливши повстанські війська, що рухалися на Київ, він 14 грудня 1918 року із тріумфом увійшов до столиці. У цей час популярність Петлюри досягла апогею, його ім'я стало відомо в найвіддаленіших куточках України, що неоднозначно було сприйнято соратниками по боротьбі, зокрема Винниченка. Останній звинуватив Петлюру в тому, що той без узгодження з іншими членами Директорії видав в Білій Церкві Універсал до народу для зміцнення свого лідерства і задоволення власних амбіцій. Після цього, на думку В.Винниченка, «все рух відразу, з самого початку було поставлено під марку однієї, окремої особистості, забарвлене персональним характером, звужене, збіднене і затуманене. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, відтепер стали називатися «петлюрівцями». Взагалі, відносини цих двох лідерів завжди були непростими і суперечливими. Вони по-різному бачили шляхи вирішення багатьох ключових проблем розвитку держави і його майбутнє. Крім того, не можна не враховувати і елемент суперництва, яке існувало між ними.

Відновлення УНР ознаменувало новий етап національно-визвольної боротьби за державність. Після від'їзду за кордон В.Винниченка С.Петлюра очолив Директорію, залишаючись при цьому Головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього дня її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за свободу і незалежність свого народу.

Заради державних інтересів він вийшов із УСДРП, що свідчило про завершення еволюції його поглядів на користь національно-державної ідеї.

Восени 1918 р внаслідок вкрай несприятливою зовнішньополітичної ситуації українська армія опинилася у так званому «трикутнику смерті» — під натиском ворожих сил білої армії А.Денікіна, більшовицьких військ і польської армії генерала Ю.Галлера. З огляду на ці обставини, С.Петлюра скликав 4 грудня 1918 року військове нараду, на якій було вирішено продовжити боротьбу партизанськими методами. Знесилене в боях українське військо під командуванням М. Омеляновича-Павленка вирушило в легендарний Зимовий похід по тилах ворога, який тривав до травня 1920 р.

Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції і знайти підтримку в боротьбі проти більшовицької Росії, С.Петлюра пішов на компроміс з Ю.Пілсудським і змушений був прийняти умови польського уряду, згідно з якими Україна поступалася частину своїх західних земель — 162 тис. кв.км, де проживало 11 млн. чоловік. Польський уряд, уклавши в жовтні того ж року попередню угоду з Радянською Росією, фактично залишило українську армію один на один з більшовиками. Після важких боїв на території України армія УНР (35 тис. чол.) В листопаді 1920 р. відступила за річку Збруч і була інтернована польською владою. З цих пір на території Полину почав діяти Державний центр УНР в екзилі на чолі з С.Петлюрою, який направляв свою діяльність на відновлення української державності. Разом з урядом УНР він перебував деякий час у Тарнові, потім — у Варшаві. У 1923 р уряд Радянської України зажадало від польської влади видачі С.Петлюри як ворога народу. У зв'язку з цим він був змушений виїхати спочатку до Будапешта, потім до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною в Парижі. Там С.Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР.

25 травня 1926 року на вулиці Расіна в Парижі постріли більшовицького агента С.Шварцбарда перервали життя незламного борця за незалежність України.

Все життя С.Петлюри до останнього моменту була віддана боротьбі за незалежність і самостійність Української держави. Його фігура нерозривно пов'язана зі священними прагненнями українського народу до свободи, щастя і справедливості, а ім'я назавжди залишиться в нетлінній пам'яті нащадків.

За матеріалами сайту petlura.poltava.ua

7
RSS
Немає коментарів. Ваш буде першим!
Завантаження...
Друк флаєрів, візиток. Банери, наклейки. Бланки. Печатки та штампи. Тел.: 096 783 27 71.