Родина Панасюк
Родина Панасюк
В Марії Феодосіївни є два синочка близнюка. Хлопці ще з дитинства радували материнське око. Обоє добре навчались у школі та показували відмінні спортивні результати. Так у підсумку Андрій став майстром спорту, а Іван кандидатом у майстри спорту з боксу. Попереду на хлопців чекала зіркова боксерська кар'єра. Проте юнаки спершу вирішили пройти іще одну надважливу у житті справжнього чоловіка школу — армію.
«Є така хороша 25 бригада. І туди пішов Андрійко, а слідом за ним і Іванко. – Розповідає пані Марія. — Не шкодую, бо це така школа, яку всі мають пройти. Іван пішов у 2013, а Андрійко вже коли було загострення. Тоді їх і на майдан вже відправляли. І от так вони завжди разом. Я розуміла що це таке твориться, але чого має бути важко? Чому хтось має іти на нашу землю.»
Хлопці потрапили у зону АТО в дев'ятнадцятирічному віці. Тоді, ще зовсім юні контрактники як і весь український народ до кінця не розуміли серйозність ситуації і наслідки, які за собою принесе це воєнне протистояння. Але хто ж як не вони – десантники, повинні були першими стати на оборону державних рубежів. Одного разу під час чергової операції підрозділ у якому проходили службу брати близнюки потрапив у засідку. Після важкого бою безвісті пропало кілька наших бійців. Серед них був і Андрій Панасюк.
«Спочатку ми були під Амвросіївкою, потім під Зеленопіллям і потім повернулись в Шахтарськ. – Пригадує учасник АТОі брат Андрія Іван Панасюк. — Там бій тривав десь 5 діб. І незрозуміло звідки взявся танк. Він виїхав і прямо в ту машину влупив, де Андрій був. А я тим часом був в іншій машині на іншій вулиці. Потім вже подзвонив до мами і сказав, що брата немає.»
Отримавши сумну звістку Марія Феодосіївна не запанікувала. Навпаки. Жінка взяла себе в руки і твердо вирішила боротись за свою кровинку до кінця. Материнське серце ніяк не могло змиритись із тим, що її синочка уже немає серед нас. Довго не роздумуючи відправилась на пошуки.Вже будучи в дорозі пані Марія довідалась із знятого сепаратистами відео, що її син поранений та головне живий. Ніби на крилах жінка з Дніпропетровська дісталась до населеного пункту Курахове. Там їй трапились не байдужі люди, які допомогли потрапити на автобус до окупованого Донецька.
«Я не знаю як, але мене ніхто нічого не питав. – Стверджує Марія Панасюк. — Я сиділа поруч із водієм. Коли ми проїжали наших то все було гаразд. А тут вже сепаратисти. Давай усіх виводити провіряти. Чи то мені вдача посміхнулась, чи то Бог допомагав, але мене ніхто не рухав. І так я дісталась до Донецька.»
У тому бою Андрій отримав важке поранення у ногу. Після катувань та знущань його відвезли в одну з донецьких травматологій. Туди з часом приїхала і мати. Проте озброєні бойовики до сина її не впустили. Жінка вирішила піти на перемовини з ватажками банд формувань.
«Захарченко був, Стрелков був. Я їх всіх просила віддайте мені синочка вже ж я замість нього приїхала. І коли я їхала туди то думала, що вже все…. Бо мене везли у той підвал, сказали помитись спершу. Я думала от і прийшов мій час. Але я до того була готова, бо знала куди їду і чого чекати.»
Зрештою після тижневих переговорів, бойовики все ж погодились на обмін 7-х полонених терористів на 4-х українців, серед яких і був тяжко поранений Андрій. Проте на цьому пригоди родини Панасюків не закінчились. Від'їхавши кількасот метрів від місця обміну, перебуваючи на рідній землі автомобіль попадає на розтяжку.
«Був досвідчений водій і він гнав по центру дороги. Якби десь з боку то вже мабуть нам було… — Зі сльозами на очах каже мати Андрійка. — І тут відразу почався обстріл. З нами ззаду ще їхав «Урал» з нашими солдатами і зав'язався бій. Я цих поранених хлопчиків давай витягувати в соняшники. І хотілось би сказати мамі одного хлопчика, солдата. Він накрив мене собою. Врятував. Бо він прийняв мою кулю, яка потрапила йому в голову. Він тоді вже тільки хрипів. І я не знаю як склалась його доля. Але хотілось би побачитись і дізнатись як у нього справи.»
Під час лікування в Одесі пані Марія ні на хвилину не відходила від сина. Крім фізичної воїну була потрібна і моральна підтримка. Крім того не цуралась жінка допомагати і іншим бійцям. Адже як стверджує сама мати – чужих дітей у неї не буває.
Андрій же ж і досі проходить реабілітацію. Нині небайдужі волонтери з Дніпропетровська регулярно виготовлюють для нього спеціальні ортопедичні устілки. Пані Марія працює у дитячому садочку. У її групі майже 30 діточок. Улюбленців серед них немає. До всіх ставлення однакове і до кожного справжня материнська любов та опіка.
«Коли ми познайомились, я відразу зрозуміла, що це дуже войовнича і дуже хороша людина. Вона вже мабуть звикла воювати за своїх дітей. Навіть тут у нас вона завжди намагається для своїх дітей добитися всього самого найкращого. – Характеризує свою колегу вихователь Світлана Крупська.»
Жінка цілий день проводить з дітлахами. Виховує, доглядає, навчає. Ввечері вже після важкого трудового дня поспішає до іншої дітвори. Тільки у після робочий час вона може повністю віддатись волонтерській діяльності і допомогти тим синам України які боронять її кордони. З самого початку протистояння на сході Марія Панасюк збирає різного роду допомогу на фронт. І поки там були її діти і навіть зараз після пережитого. Часу стало менше адже поки ще потрібно допомагати й Андрійку. Проте войовничий характер матері незламний.
«В мене життя прекрасне. – Посміхається Марія Феодосіївна. — Я люблю свою країну. Я молю Бога і сподіваюсь що буде мир. І що в нашій державі все буде добре, бо нас багато нас не подолати)))) Я родила своїх синів, щоб вони були захисниками тому немає про що шкодувати!»
Сергій Жуковський військовий журналіст