Стоматологія
Друк на футболках і чашках

Потрібно опанувати ситуацію настільки, наскільки то можливо, і максимально допомагати зі свого боку

Потрібно опанувати ситуацію настільки, наскільки то можливо, і максимально допомагати зі свого боку

Анастасія Бужец з початку повномасштабної війни організовує гуманітарну допомогу з Польщі, зокрема для Ізяслава. Вона є однією із засновників волонтерської організації у місті Тарнов, яка допомагає біженцям знайти прихисток у Польщі, а також збирає та передає усі необхідні речі для України та військових на передовій.

Анастасія – ізяславчанка, яку більшість містян знає за дівочим прізвищем – Даниленко. З 2014 року вона мешкає в Польщі, нині працює у страховій компанії «МетЛайф» менеджером команди страхових агентів, має чоловіка та двох маленьких синів.

Україна – це її рідний дім, адже в Ізяславі вона виросла, тут живуть її родина та друзі. Тому стояти осторонь Анастасія не змогла і, відтепер, волонтерство стало невід’ємною частиною її життя.

Про те як воно – бути по ту сторону українсько-польського кордону і максимально допомагати усім, хто цього потребує – читайте в інтерв’ю.

Перший день повномасштабного вторгнення в Україні. Ти пам'ятаєш як це було і що ти відчувала на той момент?

— Я прокинулася рано і побачила від мами повідомлення «У нас почалася війна». Відразу страх і паніка. Думаю: «Як це війна, може вона жартує, може знову в телебаченні лякають, може ще щось..», але паніка не покидала.

Дзвоню до неї і запитую: «В якому сенсі війна?». На що мама відповіла: «Почалася повномасштабна війна, наносять ракетні удари по всій території України, обстрілюють cхід, Київ, Житомир, інші міста України і навіть Львів».

Паніка і страх росли з кожною секундою. Ми увімкнули українські новини на телевізорі, а в комп’ютері ті, які постійно оновлюються. Вже ніякої роботи ані в той день, ані в наступні найближчі дні не було. Я сиділа та оновлювала новини щохвилини і читала, читала, читала… Періодично дзвонила батькам, просила, щоб швиденько збиралися і їхали до нас. Але вони кожного разу відповідали, що у них поки тихо, тому вони нікуди не поїдуть.

Весь перший день як в тумані: постійно находили емоції і страх. Всю ніч ми не спали, читали новини і дивилися відео з війни, під ранок мене пустили емоції і я кілька годин просто проплакала.

— Твої рідні все ж приїхали до тебе чи залишилися в Ізяславі?

— Я дзвонила до них не щодня, а, мабуть, по 100 разів на день і просила, щоб вони їхали.

Вони відразу казали, що нікуди не поїдуть, тато точно так нікуди не збирався. Він навіть хотів іти добровольцем до територіальної оборони. Однак його не взяли. Сказали, що бажаючих і так забагато, а так як він не служив в армії, то поки немає в ньому гострої потреби. У кожного своя роль в цій війні, скажемо так.

Мама теж повторювала, що вона нікуди не поїде і не залишить тата самого.

Потім в один день, не пам’ятаю, яке це було число, тато подзвонив і сказав, що, мабуть, в Шепетівці щось підірвали. Батьки живуть на окраїні міста і вибухи було сильно чути. В цей момент тато вирішив, що все-таки потрібно, по можливості, маму і Аню – це сестра моя, їй 11 років – відвезти до мене.

Мама не хотіла, але тато наполягав. Вони мали виїхати ще в той самий день, але не поїхали. В наступні дні теж не поїхали, бо хто-зна, що може статися по дорозі до кордону. Але згодом все ж таки відважилися і тато іх забрав із собою, коли їхав на кордон по гуманітарну допомогу від нас. Мама побула в нас тиждень, зробила для Ані документи, щоб вона могла тут перебувати, і повернулася до тата. Тому у нас тільки моя сестра – батьки вдома.

— Отже, не дивлячись на стрес, ти все ж знайшла сили зібратися і організувати гуманітарну допомогу для України. Як це було?

— Так, я день-два була в емоціях і сльозах, але дуже швидко зібралася і повернулася до своєї постійної позиції.

Емоції нічого не дадуть і ніколи ні в чому точно не допоможуть. Потрібно опанувати ситуацію настільки, наскільки то можливо, і максимально допомагати зі свого боку.

Я почала шукати різних груп у Фейсбуці/Телеграмі, де люди писали, що шукають/пропонують транспорт. Я хотіла якось допомогти їх координувати, перекладати між польською і українською: знаходити оголошення польською про те, що хтось прийме до себе родину з України і перекласти його для українців, за потреби.

Це було десь через два дні від початку війни. Саме тоді, десь біля обіду, задзвонив до мене Роберт – директор нашої Агенції «Метлайф». В нас із ним дуже добрі і дружні відносини окрім роботи. Роберт сказав, що вони, разом із іншими працівниками Метлайф, організовують масову допомогу для матерів із дітьми з України. Він запропонував бути координатором, долучитися до них. Я звичайно погодилася без вагань.

Спершу ми зробили оголошення про допомогу і розмістили їх в різних мовах на наших сторінках і в різних групах на Фейсбук. Відразу почався наплив смс і повідомлень з проханням про допомогу.

На другий день ми із командою співпрацівників організували 30 бусів від кордону до Тарнова, також знайшли і орендували 15 квартир і готель. Був запланований виїзд на кордон, щоб позабирати звідти матерів з дітьми, відвезти їх до Тарнова, надати дах над головою і забезпечити речами першої необхідності.

Акція не вдалася. Забрали лише кілька родин.

Вони не хотіли з нами їхати. Вони боялися. Ми цього не очікували. Думали, що нас там зустрінуть із радістю і будуть раді, що в безпеці. Але так не було.

Я була багато разів на кордоні і зрозуміла це лише тоді, коли побачила все на власні очі.

Їх були тисячі, вони були налякані, вони спали на великих матрацах, які були організовані Прикордонною Службою, трималися за дітей і боялися всіх, хто до них підходив, боялися їхати. Їм потрібно було дати час оговтатися…

Тому ми знайшли координаторів на кордоні, які були при тих людях і телефонували, коли хтось був готовий звідти виїхати. Тоді ми їх забирали. Досі забираємо.

Це були люди з гарячих точок чи із західних областей також?

Вони не дуже хотіли розмовляти, але більшість тих людей була із гарячих точок. Принаймні ті люди, яких нам необхідно було забрати.

Їх було одразу видно. Вони були налякані, вони всіх боялися і вони нікуди не хотіли йти.

Люди із західних областей теж там були, але вони, зазвичай, поводили себе по-іншому, не були налякані і найчастіше «знали куди їдуть».

Тобто першочергово ви зараз надаєте допомогу людям з окупованій територій?

Стараємося так, але не завжди так є. Якщо маємо можливість, то допомагаємо всім. Єдине що ми прийняли за правило – допомагати матерям з дітьми, які вже знаходяться на кордоні і потребують допомоги в першу чергу.

Бо є дуже багато таких ситуацій, що хтось, найчастіше із західних регіонів, планує собі виїзд і пише наперед чи ми заберемо, чи ми поселимо. Ми не можемо цього обіцяти, тому що поки ці люди доїдуть, то в цей час на кордоні будуть інші, які потребуватимуть негайної допомоги.

Які ключові напрямки діяльності вашого об'єднання на сьогоднішній день?

Ми працюємо в двох напрямках:

1. Допомога для матерів з дітьми тут в Польщі.

2. Допомога гуманітарна для оборони територіальної/ЗСУ/цивільних громадян на Україні.

Ви і для Ізяслава організовували гуманітарну допомогу. Для кого вона була адресована (переселенці, військові, ТРО)? Як відбувалася її передача? Ти ж на першій теж була присутня?

Так, організували від самого початку і організовуємо до цих пір. Я є присутня, можна сказати, при кожній цій допомозі, тому що беру безпосередню участь в її організації і транспорті (доставці – П).

Кожний транспорт відбувається за участі мене, тата і його друзів. Вони їздять на кордон, чекають там годинами, все перепаковують, перевозять до Ізяслава на місце призначення.

Перший бус із гуманітарною допомогою від нас був адресований саме до Ізяслава. Ми тоді ще не знали як перевезти його через кордон, які потрібні будуть документи, як нас там пропустять. Чесно, не мали поняття чи взагалі вдасться, але заризикували «в темно». Ми зі своєї сторони запакували два буси допомогою. Один могли віддати разом із бусом, другий – перепакувати. Я попросила тата, щоб він по них приїхав.

Тато з другом Віталієм вирушили в дорогу без документів волонтерських – без нічого. Простояли на кордоні цілий день, була купа різних питань, але вдалося. Вдалося все вирішити і переправити все через кордон.

Почалася комендантська година, а в них не було документів волонтерських, тому спали на кордоні в мороз. Але вже на другий день вони щасливі їхали в Ізяслав із двома першими бусами різноманітної допомоги. Щасливі, що можуть допомогти.

Було важко, але хлопцям на передовій і людям в гарячих точках набагато важче.

Також я добрячих кілька разів їздила з чоловіком на кордон і була присутня при різних «акціях допомоги». Це був кордон в Краківці, від нас це біля 400 км в одну сторону.

Допомога по ідеї від початку мала бути адресовано ТРО і так було. Ми привозили різні продукти довготермінові, харчування, опатрунки (одяг – П), засоби дезінфекції, ножнички, пластері, ліки, військові штани, рукавиці, шапки, ліхтарики, повербанки і багато іншого.

Потім, коли нам вдавалося перевезти такі речі, які могли б бути більш придатними на передовій – ми передавали їх на передову. Наприклад, одного разу вдалося нам привезти 10 ноктовізорів (приборів нічного бачення – П): 1 ми залишили в Ізяславі, 9 – передали на передову. Також ми привозили медичні речі і тоді забезпечили ними Хмельницький шпиталь військовий.

Всю допомогу тато привозить на місце призначення, найчастіше це філія Ізяславської ТГ ««Захист» — об'єднянна волонтерів».

А звідки дізнаєтеся про потреби?

До нас майже щодня приходять дуже багато повідомлень із списками потрібних речей в різних містах/місцях/закладах. Шкода, що ми всього не в силі зорганізувати, закупити, відвезти.

Якщо ж мова йдеться про Ізяслав, то у нас також є списки, які отримуємо від «Захисту». Тільки теж не завжди вдається привезти все «по списку». Але вони допомагають нам зорієнтуватися, що найбільш важливо на той момент.

Найчастіше ми збираємо допомогу в такий спосіб: висилаємо прохання до різних людей/організацій/фірм і просимо про допомогу в закупі тих чи інших речей, якщо все піде добре – вони походжуються оплатити наш рахунок, наприклад, за палету каші гречаної, або чогось іншого. Часом самі купляють і передають для нас. Тоді ми це все збираємо і передаємо.

Якби в нас були б просто зібрані кошти, тоді ми могли б купляти все як треба. А так потрібно крутитися.

Ось нещодавно до мене писав знайомий із передової, скинув список потрібних речей. Дуже сильно хочеться йому допомогти, але ті речі дуже коштовні і перевищують, на жаль, наші можливості.

Я відправила прохання до багатьох закордонних фірм із проханням оплатити нам закуп цих речей. Відправляю такі прохання щодня і ще поки не вдалося. Але я вірю, що сьогодні чи завтра все вийде і ми їм допоможемо.

Це справді так все важко… Пам'ятаю на початку війни всі були ладні віддати останні кошти на допомогу. Зараз з цим набагато складніше. Чи помічаєш ти, що люди починають звикати до війни?

На жаль, так і це дуже сумно. Я помічаю щодня, що люди до війни звикають, тема стає затерта, зануджена. А втрати лише більші, горя лише більше, біда більша і допомога потрібна відповідна.

Ми не звикаємо, ми не перестаємо і ми стараємося зі всіх сил цей тимчасовий кризис «звикання» у людей перебороти, стукаємо у всі можливі двері і я вірю, що нам будуть відкривати.

Наступна наша ціль – це Буча, Гостомель, Ірпінь. Дуже хочемо там допомогти людям.

Розкажи з якими труднощами ви зараз зіштовхуєтесь як волонтерська організація?

Ой, тут можна було б перераховувати, але я не люблю нарікати, тому скажу лише про ту найбільшу і найважливішу трудність – в нас закінчуються кошти на допомогу.

На початку війни, коли фінансової допомоги було дуже багато, ми могли возити по 4 завантажених по самий дах бусів із гуманітарною допомогою в тиждень. Ми могли возити допомогу до шпиталів, територіальної оборони і тд.

Зараз фінансова спроможність звичайних людей, які нам в цьому допомагали, сильно вичерпалася. А потреба на Україні лише росте. Ми намагаємося шукати спонсорів серед великих і малих фірм і закордоном, щоб не припиняти і не зменшувати інтенсивність допомоги. До нас щодня приходять нові списки з потрібними речами з різних регіонів України і ми дуже хочемо допомогти, наскільки то можливо. Тому зараз це найбільша трудність – перебороти той час, коли тема війни затирається, а фінанси людей вичерпуються.

Ваше місто – Тарнов – прийняло чимало біженців з початку повномасштабного вторгнення.

Скільки зараз українців у Тарнові? Як ви допомагаєте їм адаптуватися?

Тарнов дуже сильно згуртувався в допомогу для України. Мені здається, часом, що там вже українців більше, аніж поляків. Я жартую звичайно, але справді дуже багато. Навіть з Ізяслава кілька сімей зараз тут мешкають.

Ми створили спеціальну групу для українців в Тарнові, вони там можуть ділитися/радитися. Також стараємося допомогти для них із роботою, запрошуємо до свого волонтеріату – там можуть познайомитися ближче, поспілкуватися і допомогти іншим із гуманітарним напрямком.

Як знаємо, що в місті організовують якісь заходи, стараємося переказати інформацію, щоб цих людей якось зблизити.

Ти можеш назвати з якими проблемами зараз найчастіше зіштовхуються біженці і як їм зарадити?

Я думаю, що тут зараз перша найважливіша проблема – це переповнені міста. На жаль, більшість біженців хоче їхати у великі міста: Варшава, Краків, Люблін, Лодзь, Познань і тд. Такі міста сильно переповнені.

Є багато місць в маленьких містечках, але не всі туди хочуть їхати, бо думають, що там праці не буде. Хоча навпаки – в маленьких містечках праці буде більше, аніж у великих містах.

Вважаю, що однією із головних проблем є те, що люди не хочуть здавати переселенцям квартири (за гроші), дуже сильно попідіймали ціни.

Тому, думаю, потрібно шукати в маленьких містечках.

Наближається українська Пасха. Є у вас якісь ідеї для допомоги біженцям та Україні?

Якщо йдеться про біженців, то ми стараємося їм надавати інформацію різну «що» «де» «коли». Наприклад, коли в церкві православній буде служба, коли буде правитися, святити і тд.

Але теж ми зорганізували Акцію «Пасхальна посилка для Військового» в кількох місцях, щоб бажаючі могли прийти і залишити там продукти чи інші речі, які ми передамо потім на Територіальну Оборону.

Як ти встигаєш поєднувати волонтерство з основною роботою?

Це важко. Не встигаю. Просто роблю це хаотично і одночасно.

Мій номер сильно розійшовся по Інтернету, я постійно отримую багато повідомлень і дзвінків, мої діректи в соціальних мережах забиті. Часом буває так, що повідомлення губляться і як я відразу не побачу і не відповім, то потім може пройти тиждень, поки я випадкового помічу це повідомлення.

Пишуть як нові люди, так і ті, які вже отримали допомогу. Часто в них з’являються якість питання, проблеми вже на місці і потрібно якось допомогти.

Я працюю в основному віддалено з дому, онлайн. Моя праця полягає в постійному контакті і розмовах з людьми. Тому я просто на зміну: раз розмовляю з клієнтом, раз відповім на мейла, раз відпишу для когось із людей, які просять про допомогу.

Так як визначених годин праці в мене немає, то не раз, після того як діти вже ляжуть спати, я сиджу до ночі і відправляю мейли до різних організацій з проханням про допомогу.

Чоловік вже часом і сміється, питає: «Що робиш?», кажу, що працюю. То він питає: «А на якій зараз роботі, тій за яку платять, чи тій, що безкоштовно?»

Попри всю важкість, ти відчуваєш, що вже не можеш без цього жити?

Це вже як стиль життя.

Я не можу не відповісти, на пошукати, не допомогти. Я вже звикла, що як беру телефон в руки, то там куча повідомлень, на які потрібно відповісти хоча б в інформаційному характері.

Я не можу надовго «зникнути», бо я розумію, що хтось в цей момент може мене потребувати і це може його врятувати.

Я відчуваю, що я хочу це робити, не можу по-іншому.

І хто що б не говорив і не робив, то йому таки не вдасться мене знеохотити. Я далі буду продовжувати робити своє. І нехай Бог вирішить, що добре, а що погане.


Наталія Поплавська

343
RSS
Немає коментарів. Ваш буде першим!
Завантаження...
Друк флаєрів, візиток. Банери, наклейки. Бланки. Печатки та штампи. Тел.: 096 783 27 71.