Стоматологія
Друк на футболках і чашках

​«Мені тато завжди говорив: «Перед тим як щось робити – думай, що я дивлюсь на тебе»» - Катя Луцик

​«Мені тато завжди говорив: «Перед тим як щось робити – думай, що я дивлюсь на тебе»» - Катя Луцик

Катя Луцик – активістка, громадська діячка, військова медикиня, яка врятувала сотні життів наших бійців під час війни в зоні АТО. 

Вона ізяславчанка. Народилася і виросла тут, навчалася у Ізяславській ЗОШ №1 до 9 класу, після чого вступила до Шепетівського медичного училища. А далі її чекало багато життєвих випробувань, які вона мужньо долає до сьогодні.

Інтерв'ю з нею я записувала 16 лютого. Присвятити планувала до Дня захисту прав жінок, аби показати, які сильні та сміливі наші українські дівчата. Однак 24 лютого відбулося повномасштабне вторгнення російської армії до України, яке розділило наше життя на «до» та «після».

Сьогодні Катерина – волонтерка громадського об'єднання «Захист», ініціатором створення якого стала вона сама. Воно є одним із найпотужніших механізмів в тилу нашої армії. Тому я вирішила все ж поділитися з вами історією цієї надзвичайної дівчини, впевненість та вчинки якої вражають та надихають.


— Чи відчувала ти себе з дитинства особливою, не такою як всі?

Ну щоб аж особливою, то ні. Але з дитинства ми з подругою завжди гуляли в компанії хлопців, гралися не ляльками, а машинками. По характеру я ніколи не була спокійною – от щоб прям дівчинкою-дівчинкою, то ні. Було, що й батьків викликали до школи, бо влаштовувала бійки. Навіть в садочку жалілися хлопчики, що дівчинка (я) їх б’є. Але щоб почуватися особливою – я б не сказала. Звичайне дитинство в гарній люблячій родині і буде все окей.


— Чому вирішила вступати на медика?

У мене тато лікар, тому потяг до медицини був завжди. Мені дуже подобалося, коли до тата приходив хтось, він оглядав пацієнтів, щось призначав. Він багато людей приймав дома. І от мені завжди це подобалося.

Коли я закінчила 9 клас – вирішила йти в училище, хоч і тато наполягав на тому, щоб я закінчувала 11 класів і вступала одразу до університету. Мене батьки відпустили з такою умовою: «Ми платити не будемо, після 11 класу без проблем допоможемо влаштуватися, але після 9 – ні. Хочеш – йди пробуй.»

І я вступила сама на державне.

Після училища пішла до університету, провчилася 3 курси денного. Коли прийняла рішення йти на війну – вирішила перевестися на заочне. Якщо всі нормальні люди закінчують університет за 6 років – я його закінчила за 8. Постійно писала заяви про перенесення сесії, тому що ніхто з бойових дій на такі речі не відпускав. Були моменти, коли могла вирватися, якщо ми не були на передовій. Але якщо були на передовій – дзвонила декану і просила перенести сесію на осінь чи на весну. Всі розуміли ситуацію, йшли назустріч. Перший раз я висилала довідку, що знаходжуся у зоні бойових дій. Далі вже розуміли.


— Як ти готувалася до сесій під час перебування у зоні АТО?

Взагалі на бойових вдень, більш-менш, була тиша. Обстріли починалися у вечірній час. Інтернет теж не завжди був доступний. Тож мені треба було чимось займати свій вільний час. Для цього у мене були книжки з медицини і військові накази. Оскільки я до військової справи не мала відношення, мені потрібно було знати як це все працює.

Наш начмед через стан здоров’я пішов у відставку і мені потрібно було зайняти його місце. Тобто крім того, що я мала керувати людьми, потрібно було керувати евакуацією, військовими. Це робота не така як в лікарні. Тому я читала і те, і інше.

Я ж коли прийшла на навчання – не знала нічого про військову службу. Хлопцям було легше, адже у них в школі було ДПЮ і вони знали хоча б певні команди, як потрібно звертатися до начальства і купу інших нюансів. На навчанні нас вчили основам ведення бойових дій, як стріляти і так далі. Але нас не вчили, наприклад, стройовому кроку. Тому було з чого посміятися. Наприклад, коли треба було постукати і запитати чи можна увійти, я відкривала двері навстеж і казала, що мені треба. Уявіть, якими очима на мене дивилися офіцери.

І от так в процесі воно все вивчалося.


— Яким ти уявляла своє життя, вступаючи до медичного училища, університету?

Я уявляла, що житиму в Хмельницькому і працюватиму в лікарні, буду вести нормальне цивільне життя.

Під час навчання в університеті мені запропонували місце в тій лікарні. Я пройшла місяць стажування і залишався ще місяць для того, аби взяли на роботу. Планувала навчатися вдень в університеті, а ввечері ходити на роботу. Та коли почалася війна, я покинула це стажування і пішла в військовий комісаріат.


— Що тебе надихнуло зробити такий вибір?

На початку війни взагалі медиків було дуже мало. Мій брат, який пішов воювати тоді на схід, з перших днів дзвонив і казав мені, що людей нагнали, а медиків немає. Це був дуже великий мінус, тому що військові медики на вагу золота. Є такі травми, при яких потрібно чітко знати правила надання першої допомоги. Якщо ти її вчасно і правильно не надаєш – людина вмирає.

І коли загинув хлопець з нашого міста від поранення, яке не було б смертельним при вчасно наданій допомозі, я зрозуміла, що точно йду. До лікарні завжди встигну повернутися. А там, на війні, я можу бути більш корисною і врятувати не одне життя наших захисників.

Чесно, вагалася до останнього. Тому що становище армії сьогодні і ситуація в 2014 році – дві великих різниці. Тоді ніхто не знав, що робити, як правильно діяти. Ворог застав нас зненацька.

Коли я йшла ставати на облік у військовий комісаріат як медик, то запитала чи беруть жінок. Тоді з цим були проблеми, але людей моєї професії брали. І от у вівторок прийшла – в середу вже поїхала.

Роботи і так було навалом: багато поранених, вивчання наказів, впорядковування документації, яку я ніколи раніше в очі не бачила. То, крім того всього, потрібно було ще вдвічі більше працювати, щоб довести, що ти можеш. В нас існують ці стереотипи, що армія – то чоловіча справа, що ти прийшла в армію шукати чоловіка. Доводилося їх руйнувати.


— Стосовно стереотипів: після чого змінилося ставлення чоловіків до тебе кардинально? Коли вони побачили в тобі сильну особистість, а не просто гарну дівчинку?

Все змінилося після першого бойового виїзду.

До того, хоч і я була на полігонах та стрільбах, це не рахувалося.

Я з тих, кому все дуже цікаво. Хоч я медик і не повинна стріляти з усіх видів зброї – спробувала себе у всьому: від автомату до великокаліберного САУ. Якщо всім треба було під танком полежати один раз, то я просилася два-три. Та навіть цього було замало для визнання з боку чоловічого колективу.

Під час першого бойового виїзду ми жили у підвалі, разом були під обстрілами. Саме тоді, коли хлопці побачили мене в роботі, ось це сексистське ставлення зникло назавжди.


— Ти пам’ятаєш момент, коли ти відчула, що тобі дуже важко і хочеться все покинути?

Ти знаєш, напевно, найважче мені було на навчанні. Там були, переважно, чоловіки.

І ось, коли ти йдеш з усіма на стрільбі, несеш автомат, начальник взводу каже: «Що тобі автомат, треба кулемет нести. Поранили побратима і треба забрати зброю. Он лежить двометрова колода – це й буде твій кулемет.»

Окей якщо це поле бою. Але ти тягнеш цю колоду просто тому, що комусь захотілося познущатися і посміятися над тобою.

Тому я й кажу, що це був найважчий період, адже там мене постійно намагалися зламати. І хоч я усе це проходила з усмішкою на обличчі, вночі були такі моменти, що я просто збиралася, йшла в ліс і плакала. Потім брала себе в руки і поверталася назад на навчання.


— Ти з кимось ділилася тоді своїми переживаннями?

Батькам говорити такого не могла, тому що вони й так були в постійному стресі. З подруг мене тоді б ніхто не зрозумів – не влаштовує, то не терпи, а покинь це все. Брату не могла розповісти, бо він одразу попередив, що якщо ти думаєш, що там буде ванна з пінкою, або ти дівчина і тебе будуть на руках носити – то забудь. То ж в тиші, сама з собою переживала ці всі труднощі.


— А як на твоє рішення піти на війну відреагували друзі?

У всіх в очах я бачила нерозуміння. Люди дивилися на мене як на навіжену: чого йти, нормально живеш, влаштовуєшся на роботу.

Якщо до війни у мене було дуже велике коло спілкування, то після – залишилися одиниці справжніх друзів. Вони протягом цих років телефонували, писали, хвилювалися, пропонували допомогу. Всі інші відсіялися. Вважаю, що це на краще. Навіщо поруч люди, на яких не можна розраховувати.


— Ти звільнилася з ЗСУ за станом здоров’я і вирішила повністю повернутися до цивільного життя. Які були відчуття? Як ти впоралася зі змінами?

Це було важче, аніж війна. У мене закінчувався контракт і я вирішила не продовжувати, бо відчувала, що вигораю. Коли ти живеш в умовах війни, ти заходишся у постійному стресі, що не дає організму розсипатися.

Я перевелася до Житомиру у 2019 році і займалася там підготовкою бійців, ділилася досвідом. Відповідно, навантаження було меншим. Тоді й почали з’являтися проблеми зі здоров’ям. Окрім того, мої батьки почали хворіти. У тата була операція – потрібно було їздити додому, бути поруч. А у тій військовій частині, де я працювала, мене не підтримали. Вони навіть не хотіли відпускати на операцію, хоча я, в свою чергу, завжди йшла назустріч і працювала часто без вихідних, залишалася після роботи. Та віддачі не було. Це стало останньою краплею і я звільнилася.

Взагалі, після переведення в Житомир, я почала наздоганяти все те, що втратила за ці роки: курси фітнес-тренера, викладання, спортзал, служба, волонтерство. Спочатку кайфувала від цього, а потім почалося вигорання.

Я завжди вважала себе сильною людиною і думала, що цей посттравматичний синдром (далі – ПТРС) ніколи зі мною не станеться. Але мене почало накривати: перестала спати без ліків, були постійні перепади настрою, зривалася на близьких. Потім просто закрилася в собі і в голові виринали страшні думки.

Я вдячна своїм дівчатам-посестрам, які почули мій голос і змусили звернутися до канадських психологів. Ті мають досвід роботи з ПТРС. Плюс стояла на обліку в психіатра, приймала ліки. Це було дуже важко, але в комплексі дало результат. Хоч і після кожного сеансу я кричала, що більше не прийду.

Потім ще захворіла мама і я просто мусила жити далі.

Взагалі, наслідки війни – вони нікуди не зникають. Не можна викреслити 6 років військової служби зі свого життя. Та зараз я хоча б можу і хочу жити.


— Я знаю, що ти працюєш в проєкті «Veteranius», який власне і допомагає ветеранам адаптуватися до нормального життя. Розкажи, яким чином він працює і як ти стала його частиною?

Наші партнери «RazomForUkraine» запустили цей проєкт. Він допомагає ветеранам змінити свою сферу діяльності на сферу IT. З ними працюють різні професіонали з найбільших компаній світу.

Спочатку ми ознайомлюємо студентів з усіма напрямками, де можна себе реалізувати, а потім людина обирає щось конкретне, вивчає його до кінця, виконує практичні завдання, розробляє реальні проєкти. Також з ветеранами працюють психологи. І це все безкоштовно.

Наш сертифікат цінується на ринку праці, ми маємо багато домовленостей з різними компаніями. Понад 30% випускників одразу влаштовуємо на роботу.

Якщо на старті проєкту було 2-3 людини на місце, то зараз від 7 до 10 людей. Вони проходять конкурс в два етапи: перший – це розгляд анкет, другий – тест на IQ. І по проходженню цих всіх етапів ми обираємо людей, які далі будуть навчатися. У нас є люди, які не проходили з першої спроби, але їм вдавалося з другої потрапити на навчання і успішно закінчити курс.


— Чому ти взагалі почала долучатися до різних громадських проєктів? Зокрема, стала частиною боротьби за права жінок в Україні.

Це був 2019 рік. В Одесі була конференція «Жінки 1325». По закінченню ми з дівчатами пішли до моря, де довго спілкувалися і в процесі помітили скільки у нас спільного, де ми бачилися, зустрічалися під час бойових дій. Тоді й ми зрозуміли, що треба створити щось своє. Так з’явився «Жіночий ветеранський рух». Я була однією із засновниць, але не брала у ньому активної участі, оскільки ще проходила військову службу. А для цього потрібно було жити в Києві, відвідувати конференції, чого я робити не могла. Тому я просто стала членкинею.

Потім моя колега Марія створила ще один проєкт – «Невидимий батальйон».

У неї виникла ідея зняти фільм про те, що справді роблять жінки на війні, тому що раніше не існувало жіночих професій в армії. Я стояла на своїй посаді, адже медики були дозволені. А інші дівчата, які були крутими снайперкинями, брали штурмом Слов’янськ – в документах були записані як кухарки, швачки. І ось вона каже: «Уяви, сьогодні ти була на передовій, тебе застрелили, а батькам скажуть – загинула кухарка».

Вона вирішила зняти фільм і запросила мене стати його частиною. Проте тоді я служила в десантно-штурмових військах у найгарячішій точці, тому зйомку заборонили.

Після того вона запросила мене працювати в Інститут гендерних програм.

Цей фільм «Невидимий батальйон» став окремою адвокаційною компанією, з якою ми об’їздили більше 13 країн світу. Він зібрав багато переглядів. Ми говорили з послами та дипломатами у США і вони відміняли наступні зустрічі, щоб просто поспілкуватися з нами. Вони тоді сказали: «За цих пів дня ви зробили більше, аніж ваші посли і дипломати за роки». Тобто людям відкрилася війна на Україні зовсім з іншого боку. На той час ми сильно програвали в інформаційній війні. Весь світ думав, що нас Росія захищає.

А ще, завдяки цьому фільму ми домоглися змін в законодавстві України. В результаті дозволено більше 160 робочих посад жінкам і більше, аніж 450 цивільних посад в ЗСУ.

Ось це стало відправною точкою до проєктної діяльності. Я побачила, що у нас виходить, ми змінюємо законодавство і дівчата тепер на рівні з хлопцями, їх не дискримінують і не насміхаються – це просто мега круто.



— Фільм Сильна – ще одна важлива сторінка твого життя. З ним ти відкрилася зовсім іншою для багатьох людей та й для всієї України. Розкажи, як ти стала його героїнею?

Цей фільм, як і все в моєму житті, з’явився випадково (спонтанно). Ми були з Дімою в Ізяславі без роботи певний час. Якраз тоді мені на очі потрапило оголошення про відпочинок для ветеранів у Карпатах. Я одразу вирішила, що ми їдемо і придбала квитки.

Це був 56 заїзд. Саме так співпало, що на цей заїзд приїхала продюсерка «Суспільного» знімати фільм про жінку Таню, яка організовує табір для ветеранів у Карпатах.

Ми багато спілкувалися з цими журналістками і, врешті, здружилися. Нас запросили на презентацію того фільму про Карпати. І, безпосередньо на цій презентації, мені запропонували стати третьою героїнею проєкту «Сильна». Погодилася я не одразу, тому що не про всі речі хочу говорити, багато що і досі болить.

Я взагалі не вбачала нічого особливого у своїй діяльності. Медик – це моя професія і я робила свою роботу. Та моя подруга Марія мене переконала і я вирішила спробувати, хоч і не уявляла, що можна про мене сказати і зняти.

Сам процес зйомок був дуже важкий. Тоді мама захворіла коронавірусом, у неї більше 80 % легень було вражено. Вона лежала в реанімації.

Та вдалося зняти матеріалу на 72 години і, виявляється, це ми ще не все охопили, що планували. Все це Сніжана (яка займалася цим фільмом) вмістила в одну годину. Дуже багато залишилося за кадром.


— Чи змінилося твоє життя після виходу фільму? Чи відчуваєш ти більшу відповідальність перед авдиторією соцмереж?

Взагалі я не очікувала, що фільм набере такого резонансу. Це приємно, що багатьом історія відгукнулася.

Якихось істотних змін я не відчула, адже мені не звикати говорити про цю тему, відвідувати конференції, спілкуватися з людьми. Так, почали запрошувати частіше на інтерв’ю, події, збільшилася авдиторія в соцмережах. Але щоб кардинально – то ні, не змінилося.

Що стосується соцмереж, то якщо мені щось хочеться сказати – я про це напишу так як я хочу, навіть з матом (хоч і тато просить мене висловлюватися якось по-іншому, бо ж це знайомі читають). Але це моя сторінка, моє бачення, моя позиція з якою я йшла тоді і притримуюся її зараз.


— А для тебе важлива взагалі думка оточення?

Я адекватно відношуся до чужої думки, тому що всі ми люди і маємо свої погляди на життя. Якщо авторитетна для мене людина скаже: «Катя, ти не права. Треба зробити так і так.», то я сприйму це як адекватну критику.

Але є такі особи, які просто люблять поговорити за спиною. Наведу приклад: у тата була операція на серці, ми збирали кошти. Як він одужав – я поділилася чеками на своїй сторінці, відзвітувала, вважай, за кожну копійку.

Після цього ми звільнялися із ЗСУ з Дімою – нам виплатили розрахункові і ми полетіли в Єгипет.

Наступного дня мама дзвонить в сльозах і каже, що «люди говорять», що я на зібрані гроші поїхала відпочивати. Мені з цього стало просто смішно і шкода тих людей. Адже, зазвичай, говорять ті, хто не має своєї твердої позиції та місця в житті.


— Чи відчуваєш, що змінилося ставлення до жінок за роки війни в Україні?

Для мене жінка зараз — це воїн. І не лише на війні. В житті нам і досі доводиться виборювати свої права в різних сферах життя.

Зміни є. По-перше в законодавстві. Після того як жінки почали воювати – змінилося ставлення до них. 

Але це теж палка з двох кінців: якщо до 2017 дівчата на війну йшли заради ідеї, то після підняття заробітної плати військовим – почали йти багато жінок (та й чоловіків) просто заради заробітку. Зараз спостерігається така тенденція, що жінки йдуть за особистими мотивами. Вони просто сидять в теплому кабінеті, бо мають «особливий» статус. І це псує все, заради чого ми боролися.

Так само й чоловіки. Як почалися перші хвилі мобілізації – брали всіх без розбору. Я списувала і п’яниць, і наркоманів, хворих на ВІЛ-СНІД. Тому зараз підняли питання професійного відбору до армії.


— Розкажи детальніше, що таке професійна армія? Яким чином її потрібно формувати?

Зараз йде війна, кожен день гинуть люди і їх потрібно замінювати. Це повинні бути професіонали. Тобто треба схилятися не до кількості, а до якості. Нехай їх буде не 600, а 400. Але вони відстоять краще, аніж ті, хто просто не готовий.

Є чіткі нормативи, чіткі тести – ти або здав, або не здав. Не залежно від свого статусу, релігії та інших переконань. Тоді й армія буде набагато професійніша.

І взагалі сама армія зараз сильна, порівняно з 2014 роком. Я спілкуюся з військовими, які стоять на передовій і розумію, що вони до всього готові. Це впевнені, підготовлені люди. Вони мають чітку стратегію, план дій, забезпечені зброєю та відповідним захистом.


— Нещодавно підняли питання про військовий облік для жінок. Почався хаос, тотальний спротив населення через те, що ніхто не розібрався, що це і для чого воно. Можеш пояснити суть цього нововведення?

Взагалі я вважаю, що в кожного повинен бути громадянський обов'язок. І якщо піде повномасштабна війна – ми повинні стати на захист своєї держави, міста, будинку. Для цього і потрібен військовий облік всього населення.

Так як ви стоїте на обліку в сімейного лікаря, так і тебе ставлять на облік у військовий комісаріат. Тобто вас не забирають на війну, полігон, збори – ви просто на обліку, щоб в разі повномасштабної війни держава розуміла кількість боєздатного населення.

Туди не включаються жінки літнього віку, хворі, мами в декретній відпустці. Також є певний перелік професій, які можуть бути потрібні в ЗСУ: бухгалтера, медики, кухарі, швеї, журналісти і так далі. Все те, що може швидко бути перекваліфікованим у військову сферу.

На жаль, ми живемо з таким сусідом, від якого можна очікувати все що завгодно.


— Чим ти займаєшся сьогодні? Які у тебе плани на майбутнє?

Це, напевно, одне з тих питань, на які я не маю відповіді. По-перше я себе шукаю. Працюю в Інституті гендерних програм, проводжу дослідження. Третій «Невидимий батальйон» був про сексуальне домагання в армії, яке замовчується. Зараз ми розробляємо інструменти, які можуть бути дієвими у протидії сексуального насильства.

Також продовжую працювати у «Veteranius». Почала співпрацю з Хмельницькою територіальною обороною. Намагаюся встигнути скрізь.

Повернутися в медицину за своїм станом здоров’я я не можу, хіба папірці заповнювати. А це не для мене. Тому я працюю зараз на громадський сектор у напрямку боротьби за права жінок та за ветеранів. Чим я буду займатися через рік – не знаю, але точно не буду сидіти на місці.


— Що б ти сказала собі 15-річній?

Що б я сказала… Напевно – не сходь зі свого шляху. Незважаючи на поранення, втрати не змінювати свій вибір і йти до останнього. І хоч я зараз вільно говорю про ці всі речі, але насправді було важко.

Важко прийняти рішення у військовому комісаріаті.

Важко прийти сказати батькам, що їду на війну.

Важко на навчанні доводити щось, вигризати своє місце.

Важко втрачати, бачити смерть, не спати і мріяти про теплу ванну.

Я не мала права показати цього всього, тому що була однією дівчиною в своєму загоні і хлопці на мене рівнялися.

І зараз, коли я бачу, що йде відбір і там є дівчата – розумію, що це маленький, але мій внесок.

Коли ми приїздимо закордон і я йду в українській формі по місту – іноземці дякують мені за службу – я мрію і роблю все можливе, щоб так було в Україні.

Коли ти бачиш зміни і розумієш, що ти є частиною цього великого механізму – це круто.


— За що ти хотіла б подякувати батькам?

Ой, тут зараз я навіть заплакати можу… За виховання. Якби вони не виховали мене так – я б не мала таких поглядів, чіткої позиції громадянської. Мені тато завжди говорив: «Перед тим як щось робити – думай, що я дивлюсь на тебе». Він був на гарній посаді, лікарем, але ніколи не брав хабарів. Я пам’ятаю як він після роботи ловив рибу, а мама її продавала, щоб купити мені молока. Було важко, але це все було зароблено правдою.

Також казали: «Не жалійся, ображають – дай здачу» І за це я теж дуже вдячна, тому що маю такий сильний характер.

І ще вдячна їм за те, що чекають дома. Бо якби не вони – я не знаю чи так боролася б за життя. На війні я виїжджала під обстріли танків, куди ніхто не хотів їхати через високий ризик. Та у мене ніколи не було думки, що я не повернуся. Ну як я не повернуся, мене мама з татом дома чекають…


З моменту інтерв’ю минув місяць, в нашій країні зараз триває повномасштабна війна з росією. Біда, яка раніше тривала лише на сході країни – постукала в двері кожного з нас. Змінилося все і Катя тепер точно знає, чим буде займатися найближчим часом – боронити свою Батьківщину там, де це можливо. З цього приводу хочу додати ще один, важливий коментар від неї:

«З початку повномасштабної війни я на емоціях ненависті хотіла іти назад в бригаду, але не вийшло. Тому почала працювати у волонтерському секторі. Зараз я у ролі волонтера і тільки тепер розумію як це складно.

З першого дня ми створили «Захист» — об'єднання волонтерів, яке складалося з 5 представників громадських організацій і мене. А зараз в об’єднані більше 20 організацій по населеним пунктах регіону. Майже 10 філій, які працюють однією командою. І щодня до нас приєднується все більше людей.

В нас близько 50 машин обігу в день. Якщо раніше ми не знали де знайти дрони та бронежилети, то зараз ми самі шиємо аптечки, плитоноски і навіть пробуємо виготовляти турнікети .

Ми налагодили логістику з 5-ма країнами світу. З нами працюють високопосадовці, власники бізнесу, освітяни, студенти, пенсіонери однією злагодженою командою! Незалежно від політичних поглядів, релігії, соціального статусу і статку.

Ми надсилаємо машини в міста, де йдуть постійно бої, а наші водії попадають в оточення. Та коли повертаються – хочуть їхати назад.

Ми збираємо все необхідне для забезпечення тероборони, проводимо навчання з невідкладної допомоги і тактики, а також боремось в інформаційні війні і запобігаємо паніці.

Ворог прорахував кількість наших військ, стратегічні об’єкти та готувався не один рік, але одне він не зміг прорахувати – нашу силу духу, єдність і готовність боронити свою землю до того моменту, поки не виб’ємо останнього москаля тут.

Коли мої військові щодня дзвонять і кажуть скільки розбили колон «однієї з найбільших армій світу» я пишаюсь кожним, хто став на захист нашої країни та заряджаюсь працювати далі на підтримку нашої армії .

То ж ми закликаємо вас не бути байдужими, приєднуватись до нас та допомагати забезпечити армію, поки вона тримає наші кордони!

Ви можете долучитися як волонтер, або доєднатися до збору коштів на потреби армії.

Наш центр знаходиться у м.Хмельницький, вул.Кам‘янецька, 76.

Якщо ви не знаєте як передати щось — пишіть у соцмережах, або дзвоніть мені за телефоном +380966208673 в будь яку пору доби .

Якщо хтось хоче допомогти матеріально — 5168 7427 2834 9436 (Луцик Катерина).

Якщо ви з області і хочете відкрити пункт збору пишіть. Знайдем приміщення і дамо транспорт.

Пам'ятайте, лише разом ми зможемо тримати надійно тил і послати ворога вслід за «РУССКІМ КОРАБЛЬОМ»!»

Слава Україні!


Наталія Поплавська

1067
RSS
Марія.
16:37
Доземний уклін Катерині
Луцик і всім воїнам які захищають Україну!!!
Завантаження...
Друк флаєрів, візиток. Банери, наклейки. Бланки. Печатки та штампи. Тел.: 096 783 27 71.